?

Log in

No account? Create an account

журнал «Старожитності та сучасність»

Історія, Культура, Архівна справа, Краєзнавство, Новини

Previous Entry Share Next Entry
Микола Кушнір: «Cадагурська» династія: між «світлом» та «мороком»
stepan53


З погляду сьогодення той факт, що до найяскравіших сторінок історії буковинського краю належить майже півторастолітнє перебування Буковини в складі Австрійської, а пізніше Австро-Угорської держави, навряд чи підлягає сумніву. Про особливу палітру соціально-економічних, політичних, національних та культурних контрастів тієї доби свідчать з-поміж иншого також й численні поетично-описові поняття, винайдені сучасниками для більш точного зображення тогочасної буковинської дійсности. Так, наприклад, Буковину часто називали «Австрією в мініатюрі», а Чернівці – «Малим Віднем», або ж «Єрусалимом над Прутом» і т.п. Менш відомою є в наш час історія буковинського «Ватикану».

«Єврейський Ватикан» [6] – саме так говорили свого часу, коли хотіли передати естетичну красу, духовну велич та суспільне значення родинної резиденції кількох поколінь найвищих релігійних авторитетів більшости буковинських, а також великої частини подільських, бессарабських, румунських та галицьких євреїв – династії Фрідманів у Садгорі.

Обставини виникнення значного єврейського релігійного центру в околицях Чернівців у 40-х роках XIX століття до сьогодні остаточно нез’ясовані. Поодинокі дослідження даної теми, датовані 20-60-ми роками XX століття і проведені виключно зарубіжними авторами [8; 11; 16] в умовах неможливости доступу останніх до архівів колишнього Совєтського Союзу, рясніють численними неточностями, помилками, а подекуди навіть суперечать одне одному. А тому опрацювання невідомих донедавна джерел і, зокрема, матеріалів Державного архіву Чернівецької области та співставлення їх з опублікованими за кордоном архівними даними та історичними розвідками дають можливість більш точного відтворення цієї, по-справжньому детективної і наскрізь покритої мороком таємничости історії.

Поява садгірської або, як її тоді називали, «садагурської» династії рабинів нерозривно пов’язана з історією т.зв. хасидського руху. А тому, перш ніж перейти до висвітлення історії її виникнення, важливо хоча б коротко зупинитися на основних моментах світоглядної системи хасидизму.

Термін «хасидизм» походить від слова «хасид», яке в перекладі з єврейської мови означає «богомільний», «богочестивий», і використовується як загальна назва релігійної течії, яка виникла в середовищі єврейського населення Поділля, Галичини та Волині в середині ХVIII століття. Нове містично-релігійне вчення виступило потужним генератором змін усієї уставленої ієрархії цінностей в рамках традиційної юдейської релігії, яка, будучи обтяженою канонами рабинізму, перетворилася на привілей вузького кола книжників [3, c. 183-186]. Замість самозреченого устремління до високої вченості та жертовної відданості настановам предків, як цього вимагала офіційна доктрина, головною умовою наближення до Бога хасидизм проголосив глибоку особисту віру та щиру молитву. «Коли простий, стомлений денною працею єврей здійснює свою молитву пристрасно, – повчав засновник хасидського руху Ізраель бен Елізер (Бешт),– то янголи возносять його слова незалежно від того, чи розуміє він те, про що говорить» [7, c. 372]. Більше того, служінням Богу проголошуються всі вчинки і діяння єврея, а тому смуток, печаль та аскеза в повсякденному житті повинні поступитися місцем радості, пристрасті та любові. I оскільки Божа іскра присутня в усьому, то навіть заподіяне зло не вважається гріхопадінням і не позбавляє можливости зв’язку з Творцем, надії на Його покровительство [7, c. 369-373; 10, c. 5-155].

Центральним елементом релігійного життя хасидів була людина-праведник, або, як вони її самі називали, «цадик», а при звертанні «раббі», «ребб». Незважаючи на те, що цадик походив з їхнього середовища, хасиди вірили в абсолютну святість його особи, надзвичайні сили його душі та розуму. Наділений особливими можливостями, він покликаний був стати посередником між неосяжною величчю Бога та сірою буденністю темної маси народу. Життя праведника – це постійна турбота про духовне і фізичне зцілення своїх підопічних, а також їх матеріальний добробут. А тому він не повинен обмежувати себе в користуванні земними благами, адже в иншому випадку обмеженими будуть також його магічна сила та благодатний вплив. Здійснюючи свою високу місію, цадик змушений деколи опускатися до найнижчого рівня людського буття, а також вдаватися до «брудних» засобів. Проте, таке «падіння» – це лише необхідна умова для його нового «підняття». Саме в такий спосіб він роздмухує Божі іскри. Сказано ж бо: «Цадик – світло Світу» [11, c. 201; 3, c. 206; 7, c. 374-375].

Саме в такій ідейній атмосфері й зростав майбутній засновник «садагурської» династії рабинів Ізраель Фрідман, який народився в 1797 р. в подільському містечку Погребище (нині районний центр Вінницької области) в сім’ї місцевого рабина ребба Шалома. Згідно з хасидською легендою, за свої розумові здібності та духовні чесноти Ізраеля з самого дитинства поважали і підтримували найбільші хасидські авторитети того часу. Проте, насправді, своїм швидким сходженням на вершину популярности серед єврейського населення України він повинен був завдячувати, насамперед, своєму походженню. Ізраель був правнуком безпосереднього учня Бешта та найбільшого теоретика хасидського вчення ребба Беера з Межиріччя [11, c. 194-195]. Утім, обох розділяли не тільки геніальність предка та посередність нащадка, але, насамперед, ціла епоха, упродовж якої хасидизм зазнав значних змін. Так, якщо час, коли жив ребб Беер, був періодом становлення ідеологічної концепції хасидського руху, то за часів Ізраеля Фрідмана відбувалася його структурна розбудова, а саме утворення династій і розгортання боротьби між ними за гегемонію в хасидському світі [5, c. 60-69].

Якщо зірка Iзраеля Фрідмана зійшла в Погребищі, то піку своєї слави як єдиного володаря великої спадщини прадіда він досяг після перенесення своєї резиденції в село Ружин, неподалік містечка Сквири Київської губернії [11, c. 195].

Величезний вплив ружинського рабина, або просто «Ружинера» на багаточисельне єврейське населення українських губерній Російської імперії, а також «непевний» спосіб життя «праведника», а саме постійні нелегальні подорожі містами і селами Поділля та Галичини під виглядом купця, у час яких йому щоразу вдавалося збирати серед прибічників хасидських ідей значні суми грошей, привернули увагу російських властей [1, арк. 3, 77-78]. З иншого боку, слава і розкіш, яких нажив Ізраель Фрідман, викликали все більшу заздрість представників иншої, не менш відомої у той час в Україні династії рабинів, – Чорнобильської [11, с. 205]. Тож, коли у 1838 році у містечку Дунаївці на Поділлі (нині районний центр Хмельницької области) було убито двох єврейських донощиків, які допомагали властям виявляти євреїв, що ухилялися від служби в рекрутській армії Ніколая I, поширилися чутки, що вбивство скоєно за наказом саме ружинського рабина, «Ружинеру» вдалося уникнути суворого покарання1. Проте, спокійне життя було позаду: рабина не тільки поставили під нагляд поліції, але й обмежили доступ хасидських паломників до свого ідола [11, с. 208-209].

За таких обставин, а також, щоб уникнути нових репресій з боку царських властей, у 1840 р. «Ружинер» й подався спершу до Кишинева, а звідти – до Ясс. Діставши у тамтешньому французькому консульстві фальшивий паспорт, виданий на прізвище Міхаеля Гольденталя, 18 січня 1842 року опальний цадик перетнув австрійський кордон з наміром прямувати до Угорщини і далі – до Відня. Дорогою до австрійської столиці «Ружинер» гостював деякий час у Косівського цадика ребба Хаїма. Саме з Косова Ізраель Фрідман й вирушив у дорогу, однак поїхав не на захід, а на схід, і 11 лютого 1842 року прибув у Садгору [1, арк. 67].

Що саме примусило мандрівного рабина змінити свої початкові плани і чому саме Буковина стала кінцевим пунктом його подорожі – наразі невідомо. Наявні історичні свідчення не дають однозначної відповіді на ці питання. Найбільш поширеною є версія, згідно з якою поселення популярного серед широких верств єврейського населення цадика в Садгорі відбулося з ініціативи її власника барона Мустяци, який нібито сподівався таким чином здобути додаткові матеріальні вигоди для свого маєтку [11, с. 210]. Подібний варіант перебігу подій заслуговує на увагу насамперед з огляду на давні намагання роду Мустяци перетворити Садгору на значний торговий та ремісничий осередок [14, с. 10].

Проте, цілком ймовірно, що ідея обрати Буковину місцем імміграції належить самому втікачеві або комусь з його оточення. Визначальними при цьому могли бути такі чинники, як стрімко зростаюче єврейське населення краю [15, с. 9], відсутність власного цадика [1, арк. 43; 9, с. 41], а також близькість до хасидських мас Поділля, Галичини та Бессарабії. До того ж історія з «запрошенням» здається сумнівною ще й тому, що у джерелах згадується значна грошова сума, яка нібито була заплачена власнику Садгори місцевими євреями за те, щоб Фрідману була надана можливість оселитися на території маєтку, за захист i посередництво в його стосунках з австрійськими властями [1, арк. 87].

Яка б версія, врешті, не виявилася правильною, особлива роль барона Мустяци в усій цій історії довкола виникнення садгірської династії рабинів навряд чи підлягає сумніву, особливо з огляду на перебіг подальших подій.

Прибувши у Садгору, «Ружинер» відразу заявив, що справжнє його прізвище не Фрідман, а Зоненнфельд, що він є австрійським підданим, бо народився в Садгорі, був однак відданим на виховання до свого родича ребба Шалома в Погребище [1, арк. 71]. З урахуванням того, що в Садгорі, в свій час, справді безвісти пропав підліток з прізвищем Зонненфельд, рік народження якого майже співпадав з віковими даними Фрідмана, легенда здавалася дуже правдивою. І тільки наприкінці 1842 року, внаслідок довготривалого розслідування, проведеного компетентними органами як з австрійського, так і з російського боку, вдалося з’ясувати, що твердження рабина не більше, ніж вигадка, і що він насправді є російським підданим [8, с. 117]2.

Між тим, поки тривало розслідування, хитрому рабину вдалося заручитися підтримкою не тільки місцевої адміністрації3, але й Галицького намісництва у Львові і навіть таємної придворної канцелярії у Відні. Тож, коли Росія звернулася до Австрії з вимогою про видачу свого підданого, австрійська сторона відповіла відмовою, мотивуючи своє рішення тим, що подане російською стороною обґрунтування його видачі є недостатнім [8, с. 117-121].

Успішне завершення справи поклало край поневірянням ружинського рабина. Отримавши право на проживання на території Австрійської імперії та переправивши невдовзі після цього на Буковину свою сім’ю, цадик знову повернувся до звичного способу життя.

Історію пригод Iзраеля Фрідмана в хасидському світі Східної Европи сприйняли по-різному. Так, появу «Ружинера» у безпосередній близькості до кордону з Галичиною тамтешні рабини зустріли стримано. У їхніх очах він репрезентував протилежний звичному для них тип цадика, який мало переймався книжною ученістю, провадив аристократичний спосіб життя, притаманний радше світському вельможі, аніж релігійному лідеру [11, с. 212].

Натомість, тисячі простих євреїв із захопленням й великими сподіваннями вітали щасливий кінець життєвих випробувань Фрідмана. Набутий в результаті вигнання з батьківщини ореол мученика настільки сприяв зростанню слави садгірського цадика, що його лідерство, врешті, було визнано з боку усіх найбільш відомих авторитетів хасидизму [11, с. 213; 16, с. 85].

Широка популярність Фрідмана в хасидському світі була зумовлена, з-поміж иншого, також й незвичайними рисами його особистости. Ось як змальовує образ рабина хасидська легенда, в якій йдеться про зустріч «Ружинера» з одним з найвідоміших у той час талмудистів, рабином Львова Яковом Оренштайном. Останній сподівався, що це буде серйозна розмова двох визначних релігійних авторитетів щодо змісту Святого Письма. Проте замість того гість запитав лише, чим зазвичай покривають дахи у Львові. «Залізом», – відповів здивовано Оренштайн. «Чому, власне, залізом?» – продовжував незвичайну розмову «Ружинер». І коли Оренштайн відповів, що залізо ліпше захищає від вогню, він зазначив, що черепиця, у такому разі, також могла б бути добрим захистом. По закінченні розмови – як говорить легенда – Оренштайн з обуренням промовив: «І це був той чоловік, який сколихнув хасидський світ, і якого обожнюють тисячі прибічників?!» Тоді ж в Оренштайна гостював також рабин з Перемишля ребб Мендель. Дізнавшись про випадок з «Ружинером», він пояснив Оренштайну, що той, очевидно, не зрозумів справжнього змісту сказаного садгірським цадиком, адже останній говорив про два типи душпастирів, які покликані захищати свої общини, як дах захищає будинок. Серце одного при цьому тверде, як залізо, иншого – чутливе й крихке, мов черепиця [11, с. 212-213].

Завдяки вдалому поєднанню містичних компонентів хасидського вчення з умінням знаходити контакт з відвідувачами створювався образ надлюдини – посланця Неба на Землі, який по-батьківськи турбується про благо свого народу. «Бога потрібно зустрічати розкішшю і блиском...» – любив часто повторювати цадик і сам неухильно дотримувався цього правила. Шикарні екіпажі й наймодніші вечірні сукні, багатолюдні світські вечірки в сяючому багатством внутрішнього й зовнішнього оздоблення палаці біля підніжжя т. зв. «баронівки», а також инші зовнішні ознаки аристократизму чисельного сімейства Фрідманів, які викликали подив навіть християнського світу, сприймалися євреями як запорука відродження багатства, величі й слави народу Ізраеля часів Давидового царства, як провісники наближення Месії та довгоочікуваного спасіння [16, с. 86].

Прямо пропорційно зі зростанням слави харизматичної особистости садгірського цадика зростала слава самої Садгори. Ще за життя рабина це невеличке містечко у передмісті Чернівців, якому так і не вдалося стати політичним й культурним центром Буковини, перетворилося на святе для євреїв-хасидів місце, своєрідну Мекку хасидизму, до якої в дні єврейських свят прибували тисячі паломників з усіх українських територій Російської імперії, Галичини й Волині, Бессарабії, а також Румунії й Північної Угорщини [13, с. 155-156].

З виникненням у Садгорі одного з найбільших на теренах Східної Европи центрів хасидського руху відбулися помітні зміни в національно-релігійному житті усього буковинського єврейства. Отримавши в особі «Ружинера» відомого далеко за межами краю духовного лідера, хасидизм на Буковині перестав бути напівлегальною релігійною сектою4 і переживав тепер період свого розквіту. На відміну від Галичини, де в змаганні за внутрішній світ єврея хасидизм змушений був долати відчайдушний опір представників традиційного напрямку в юдаїзмі, т.зв. «мітнагдім» (опонентів), на Буковині він не тільки швидко став опорою місцевої ортодоксії, але й виступив авангардом боротьби проти просвітництва та будь-яких реформ в єврейському середовищі, основні події якої розгорнулися вже на початку другої половини ХІХ століття [9, с. 50-51].

Консервативний характер хасидського руху на Буковині не був місцевим феноменом, а лише зовнішнім проявом певних внутрішніх особливостей його світоглядної доктрини. Так, зокрема, зорієнтованість хасидського вчення виключно на внутрішню суть єврейства та відсутність власної програми соціальних перетворень трансформувалися, врешті, в повне ігнорування дійсности, а пропагований хасидизмом релігійний оптимізм породжував в єврейському середовищі пасивність, схильність до примітивізму й дилетантства. Якось хасиди запитали «Ружинера»: «Чому богочестивим людям живеться гірше, ніж безбожникам, чому вони слабкі, немічні й безпорадні в мирських справах, безбожники ж, навпаки, дужі, сильні й спритні?» У відповідь на це «реббе» розповів присутнім історію про створення Світу, з якої випливало, що Бог призначив кожному: бути йому сильним чи слабким, високим на зріст чи низьким, чоловіком чи жінкою, розумним чи недоумкуватим, багатим чи бідним. Тільки кому бути праведником, а кому грішником – Господь не призначив. «Тому що все в руках Божих, окрім страху перед самим Всевишнім. А те, що ці нещасні вибрали праведний шлях – просто випадковість. Навіть якби вони обрали инший шлях, їм не жилося б краще, й навпаки», – закінчив своє повчання цадик [4, с. 291-292].

Внутрішні метаморфози ідейного спадку Бал Шем Това стали основною причиною того, що найбільш характерною рисою національного обличчя буковинського єврейства в кінці першої та на початку другої половини ХIХ століття став релігійний фанатизм у найрізноманітніших його проявах. Сліпа віра у всемогутність цадика та його містичну суть, а також закарбована на рівні підсвідомости крайня невибагливість у суворо регламентованому релігійними настановами побуті породжували в реальному житті різкий контраст між багатством й вишуканістю резиденції Фрідмана та матеріальною убогістю і духовною обмеженістю решти хасидського населення [13, с. 155-157].

Поширення хасидських ідей на Буковині супроводжувалося багатьма негативними моментами, серед яких, передусім, слід виділити «батланут» (неробство). Саме це, таке характерне для пізнього етапу розвитку хасидизму явище, вочевидь, значною мірою спричинилося до того, що за тодішніх економічних умов масового характеру в середовищі місцевого єврейства набувають різноманітні форми економічного крутійства і, зокрема, лихварство й спекуляція [12].

Відверто обскурантична суть релігійного світогляду хасидів Буковини проявилася, безперечно, й у глибокій відразі останніх до світської освіти5. Беззастережне домінування середньовічної системи освіти т.зв. «хедерім» [15, с. 17], в яких основна увага приділялася механічному завчанню текстів релігійного змісту, помітно стримувало весь культурно-національний розвиток буковинського єврейства. З иншого боку, в умовах відвертої байдужости до оточуючого світу значно уповільнювався процес подолання соціальної ізоляції єврейської общини, самодостатній характер якої ставав все більш помітним анахронізмом на тлі становлення буржуазного суспільства в краї.

Звичайно, сам садгірський рабин навряд чи замислювався над суспільним значенням тієї ідеології, яку він проповідував. «Геніальний імпровізатор», як його за гострий розум справедливо охарактеризував М. Бубер [5, с. 72], до останніх днів свого життя вірив у своє особливе, успадковане від великих попередників, покликання – наблизити появу Месії. Яскравим свідченням тому є хасидська легенда, яка розповідає про те, як одного разу у свято нового року цадик розповів своїй родині про звуки Месієвої сурми, які він нібито чув під час молитви, і які нібито сповіщають про наближення його смерті [5, с. 511]. І хоча Месія так і не з’явився, слова цадика виявилися пророчими. Уже через місяць, у жовтні 1850 року, він помер у своїй резиденції в Садгорі, проживши на новій батьківщині лише неповних 8 років. Лежачи на смертному одрі, цей досвідчений майстер релігійної містерії промовив: «О, вселенський царю, Тобі одному відомо, що від земного життя я не скуштував навіть на волосину!» [11, с. 214].

1 У 1845/46 н.р. серед 343 учнів Чернівецької гімназії нараховувалося лише 10 євреїв.

Справу Ізраеля Фрідмана – однієї із найбільш дивовижних постатей буковинської історії – продовжили його 6 синів, про яких, власне, й почали говорити, як про «садагурську династію». Жоден з них, однак, так і не спромігся досягти величі свого батька.

2 Щодо наслідків розслідування злочинної діяльности Ізраеля Фрідмана наявні джерела [1, арк. 3-4, 86] містять суперечливу інформацію З огляду на хронологію подій, Фрідману, ймовірно, довелося все-таки провести деякий час у в’язниці. Схожої думки дотримується також Городецький [11, с. 208].

3 Завдяки тому, що у згаданій праці автор опублікував окремі матеріали архіву Міністерства внутрішніх справ Австро-Угорської держави, що стосуються справи Фрідмана, оригінали яких були втрачені під час пожежі в 20-х роках ХХ століття, сьогодні ми маємо документальні свідчення про участь Галицького намісництва та придворної канцелярії у Відні у долі майбутнього засновника садгірської династії рабинів.

4 У фондах Державного архіву Чернівецької области [2, арк. 1-2] зберігається лист Галицького намісництва від 17 березня 1842 року, в якому Чернівецькому окружному старості Ізаческулу повідомлялося про те, що до Львова дійшли чутки про підкуп посадових осіб на Буковині, які причетні до справи Фрідмана. Тут же зазначалося також, що за цими чутками, навіть сам окружний староста отримав подарунок. Останнє, очевидно, було близьким до істини, адже Ізаческул у своєму листі до Галицької адміністрації всіляко вихваляв чесноти цадика, підкреслював позитивні наслідки його поселення у краї [16,с.85], хоча, при цьому, був добре обізнаний як з темним минулим самого рабина, так i з негативними сторонами діяльности секти хасидів в цілому [1, арк. 3-4].

5 У наведених тут документах Державного архіву Чернівецької области прихильники хасидських ідей згадуються не инакше, як таємнича секта, зовнішня форма якої полягала в тому, що «... в дні шабату й у свята члени (секти. – М.К.) збираються в домі свого найавторитетнішого однодумця, моляться, співають, стрибають (танцюють. – М.К.), до сп’яніння п’ють спиртні напої...» [1, арк. 44].

Джерела та література

1. Державний архів Чернівецької области (далі – ДАЧО). – Ф. 1. Буковинська окружна управа. – Оп.2. – Спр. 2267.

2. ДАЧО.- Ф.1. – Оп.1. – Спр. 8060.

3. Allerhand J. Geistes- und Kulturgeschichte des osteuropäischen Judentum (phil. Dіss.). – Wien, 1981. – 1278 S.

4. Bloch Ch. Die Gemeinde der Chassidim. Ihr Werden und ihre Lehre, ihr Leben und ihr Treiben. – Wien, 1920. – 352 S.

5. Buber M. Die Erzählungen der Chassidim. – Zürich, 1990. – 842 S.

6. Der Jüdische Vatikan in Sadagora 1850-1950. Aus dem Tagebuche von Ben-Saar. – Bd.1. – Tel – Aviv, 1954. – 62 S.; Bd.2. – Tel – Aviv, 1958. – 100 S.

7. Enciclopedia Judaica. Bd. 5. – Berlin, 1930. – 1214 S.

8. Gelber N. Aus zwei Jahrhunderten. Beiträge zur neueren Geschichte der Juden. – Wien und Leipzig, 1924. – 265 S.

9. Gelber N. Geschichte der Juden in der Bukowina. // Gold H. (Hrg.) Geschichte der Juden in der Bukowina. Ein Sammelwerk. – Bd.1. – Tel – Aviv, 1958. – S.11-66.

10. Gulkowitsch L. Die Grundlagen der Chassidismus als Quelle seines Schicksals. In: Acta et commentationes Universitatis Tartuensis. – Bd. XLII. – Tartu, 1940. – S. 5 – 155.

11. Horodezky S. Religiöse Strömungen im Judentum. – Berlin und Leipzig, 1920. – 259 S.

12. Mischler M. Soziale und wirtschaftliche Skizzen aus der Bukowina. – Wien und Leipzig, 1893.- 131 S.

13. Polack M. Nach Galizien. Von Chassiden, Huzulen, Polen, und Ruthenen. Eine imaginäre Reise durch die verschwundene Welt Ostgaliziens und der Bukowina. – Wien – München, 1984. – 208 S.

14. Polek J. Die ehemalige russische Münzstätte in Sadagora. – Czernowitz, 1894. – 10 S.

15. Polek J. Statistik des Judenthums in der Bukowina. – Wien, 1889. – 26 S.

16. Schulsohn S. Die Rabbinerhöfe in Sadagura und Bojan. // Gold H. (Hrg.) Geschichte der Juden in der Bukowina. Ein Sammelwerk. – Tel – Aviv, 1958. – Bd. 1. – S. 85 – 88.

  • 1

Фильм о приезде Садгорских хасидов в Черновцы в 2000 г.:

Фильм о приезде Садгорских хасидов в Черновцы в 2000 г. - http://video.mail.ru/mail/av_studio/7/40.html .

Re: Фильм о приезде Садгорских хасидов в Черновцы в 2000 г.

Виталий большоє ВАМ спасибо!!!

Історики австрійської доби завжди вважали, що "Чернівці розсашовані були при Садгорі"
Тому, що Садгора була заснована набагато раніше..

  • 1