?

Log in

No account? Create an account

журнал «Старожитності та сучасність»

Історія, Культура, Архівна справа, Краєзнавство, Новини

Previous Entry Share Next Entry
Раймунд Ланґ: Чернівці як джерело музичної творчости
stepan53

Тема Чернівців знову актуальна. 601-літня метрополія над Прутом, в історію якої найсильніше вкарбувалося півтора столітнє австрійське панування, гідно пережила п’ять совєтських десятиліть культурного демонтажу. Шрами очевидні, проте сутність залишається життєздатною. З 1990 року історично свідомі европейці знову звертають сюди свій погляд: вони бачать тут частку себе, урбаністичний монумент европейської культурної думки, яка стала певною історичною дійсністю, перш, ніж була безнадійно знищена ідеологічним варварством XX сторіччя.


Той, хто сьогодні підпав під чарівну силу Чернівців genius loci, потребує обґрунтування написаних слів. З втратою очевидців письмові свідчення стали останнім прихистком автентичності. У своїй найкращій літературній формі вони стали визначальними для цілого регіону певної епохи. Література Чернівців – це світова література.

Високий рівень Чернівецької літератури дещо затінює інші культурні здобутки. Скажімо музика, як найближча партнерка поезії, майже не залишила вагомих слідів у культурі міста. Але якщо її не враховувати, то культурний спадок буде надто одновимірним і збіднілим. Насправді це дуже захоплююче і привабливе заняття під блиском літературного омоформу вишукувати приклади і взірці високої музичної творчости. І тоді, на противагу до монолітного літературного ландшафту з’являється ландшафт музичний, як розвіяний епохою конгломерат особистостей з найрізноманітнішими мотиваціями і способами вираження.

Провідним музичним авторитетом середини XIX століття, безсумнівно, був православний священик і поет-композитор Ісидор Воробкевич (1836–1903), творець серйозної церковної музики, руських оповідок і героїчних переказів, жвавих оперет і зінґшпілю. Опираючись на народну музику, він відіграв велику роль у становленні української культурної свідомості; Чернівецьке вище училище культури носить сьогодні його ім’я.

Один з найздібніших учнів Ісидора Воробкевича – Євсебій Мандичевський (1857–1929) рано покинув батьківщину, хоча завжди душею і тілом залишався буковинцем. Син священика румунського походження, він почав писати музику вже у п’ятнадцятирічному віці, диригував кілька хорових творів у чернівецькому Музичному товаристві. Після школи він вступив до Віденської консерваторії, де успішно учився. Уже 1879 року Євсевій стає хормейстером Віденської школи вокального мистецтва. Того ж року він знайомиться з Йоганном Брамсом, що поклало початок їх довговічної дружби. Брамс підтримував молодшого колегу, зробив його своїм секретарем і, зрештою, розпорядником своєї спадщини.

Після смерті Брамса у 1897 році Мандичевський, який на той час став архіваріусом Товариства любителів музики – найавторитетнішої музичної інституції монархії, видає повне зібрання його творів. Згодом виходить повне видання творів Йозефа Гайдна і 42-томне видання Шуберта, за яке Мандичевський отримує звання доктора Ляйпцизького університету. У Віденській консерваторії він очолює катедру контрапунктики і композиції, викладає інструментознавство та історію музики. Його учнями стають Бернгард Паумґартнер, згодом відомий диригент творів Моцарта, президент Музичного фестивалю м. Зальцбурґ і директор Моцартеуму, тенор Юліус Патцак, композитор Ганс Ґаль, диригент Ґеорг Жель і Карл Бем, піаніст Артур Шнабель.

Як композитор Мандичевський повністю віддається романтичній традиції, яка на той час перебувала під впливом Брамса і Брукнера. Він пише здебільшого вокальні твори світського і духовного характеру, серед яких найвизначнішим є «Грецька меса» для соло, хору й оркестру. З його пісенних композицій виділяється цикл «Тосканські пісні», а свою батьківщину композитор вшановує у кантаті «Буковий край».

У Відні Євсебій Мандичевський вважався провідним істориком музики свого часу, а для Товариства любителів музики він був свого роду живою легендою. Він помер почесним громадянином Відня і похований у міській братській могилі на центральному кладовищі.

Колискою успіху для Мандичевського було Чернівецьке музичне товариство. Ця установа існує нині у тому ж приміщенні уже як Чернівецька філармонія і, незважаючи на економічну нестабільність, успішно розвивається і належить до найбільших філармоній України. Тут процвітає великий ансамбль пісні і танцю, симфонічний оркестр, камерний хор, камерний оркестр і ансамбль румунської музики. До філармонії входить також споруда колишньої вірменської церкви, яка за совєтських часів була приречена на занепад, а сьогодні є однією із найгарніших органних зал країни.

Саме у цьому залі грала органістка Світлана Бардаус, яка у роки свого навчання стала свідком переломних подій на початку 90-их, що залишило глибокий слід у її творчості. Вона зуміла протистояти спокусі і не виїхати услід за викладачами і однолітками за кордон. Світлана все ж закінчила своє навчання в Чернівецькій консерваторії, а уже продовжила освіту у Швейцарії і Франції. Мандруючи між Сходом і Заходом, вона забезпечувала своє мистецьке виживання і набула індивідуальності. Сьогодні Світлана Бардаус – один з музичних послів своєї країни, незабаром вона записуватиме диск у місті Кляґенфурт, австрійському місті-побратимі Чернівців. Серед іншого, вона виконуватиме твори українських барокових майстрів Дмитра Бортнянського і Максима Березовського, деякі органні партії духовної хорової музики і чи не улюблений її твір «Ciacona» Віктора Гончаренка (* 1959), потужне Crescendo і Decrescendo, що передає чуттєвий стан її покоління у переломний час.

Повернімося у XIX століття, до скарбниці музичних імен. Покоління після Мандичевського прийнято характеризувати як незвичайне. До нього належить музикознавець Йозеф Ґреґор (1888–1960), чиї сліди чи не найбільш помітні у сучасному Відні. Син чернівецького архітектора, з 1907 року Йозеф вивчав музикознавство, германістику і філологію у Віденському університеті та здобув музичну освіту у консерваторії Товариства любителів музики. Будучи учнем режисера у придворній опері, Ґреґор знайомиться з Максом Райнгардом, з яким він спочатку працював у 1920 році в Мюнхені, а пізніше був його асистентом при постановці «Фауста» у Берліні.

1912 року Ґреґор повертається у Чернівці і очолює музичну редакційну колегію в університеті. Після Першої світової війни він остаточно переїздить до Відня і стає співробітником Австрійської національної бібліотеки. 1922 р. він засновує театральну бібліотеку, а 1929 р. – архів фільмознавства, які очолює як директор. Водночас він займається викладацькою роботою на семінарах Макса Райнгарда і в Академії образотворчого мистецтва, а після війни веде курс театрознавства у Віденському університеті. Читаючи лекції, Ґреґор подорожує багатьма европейськими країнами та Сполученими Штатами Америки.

Ґреґор не лише створив підґрунтя Віденських театральних і фільмознавчих архівів високого рівня, а й залишив значну публіцистичну працю усього свого життя. Між 1924 і 1930 роками виходять у світ 12 всеохоплюючих томів «Пам’ятки театру», 1927 р. – «Російський театр», 1933 р. – «Всесвітня історія театру», 1941 року з’являються «Культурна історія опер» та «Культурна історія балету», а після Другої світової війни – «Історія австрійського театру» (1948) і «Світова театральна режисура нашого століття» (1958). Попри авторство інших численних наукових праць, Ґреґор був видавцем журналу «Світовий театр» та автором ліричної, епічної і драматичної поезії.

Тісні стосунки поєднують його з композитором Ріхардом Штраусом, для якого він написав лібрето до опер «День миру» (1938), «Дафна» (1938) та «Любов Данаї» за творами Гуґо фон Гофмансталя, не досягнувши, проте, його рівня. Написаний разом зі Стефаном Цвайґом «Semiramis» за Кальдероном не був виконаний. 1939 року Ґреґор презентував книгу про Штрауса, а 1955 року побачило світ їхнє листування.

Творчість Ґреґора відзначалася нерівноцінністю наукової і мистецької роботи. Якщо його поетична праця, зокрема, оперні тексти, заслуговують радше критичної оцінки, то значення Йозефа Ґреґора як провідного театрального і мистецького історика лежить поза всякими сумнівами.

Співпраця Йозефа Ґреґора з Ріхардом Штраусом приводить нас до іншої чернівецької мисткині світового рівня, яка цілковито забута на своїй батьківщині. Лише декілька років тому її значуща роль у культурній спадщині Чернівців була відзначена меморіальною дошкою на її батьківському домі: співачка-сопрано Віоріка Урсуляк (1894–1985) була визнаною улюбленою співачкою Ріхарда Штрауса і виконала не менше чотирьох прем’єр його опер: «Арабелла» (1933-го р. у Дрездені), «День миру» (1938-го р. в Мюнхені), «Капрічіо» (1942-го р. у Мюнхені) та «Любов Данаї» (1944-го р. у Зальцбурзі), як і його «Чотири останні пісні» (1951 р. у Відні). Її «прозорий, наче лід, голос» (Марсель Праві) особливо надавався на Турандот, її репертуар охоплював усі найбільші ліричні партії Моцарта, Ваґнера, Верді і Пуччіні. Вона була дружиною диригента і директора Віденської державної опери Клеменса Крауса, володаркою титулу австрійської та прусської камерної співачки, концертувала в инших оперних театрах Европи. У партії дружини маршала в опері Штрауса «Кавалер Рози» Віоріка Урсуляк дублювала і конкурувала з Лоттою Лєманн. Штраус присвятив їй чимало своїх пісень та надав їй довічне право їх ексклюзивного виконання, що є надзвичайною рідкістю в історії музики. Віоріка Урсуляк була не лише надзвичайно красивою жінкою, а й унікальною артисткою, яка зуміла поєднати співочу майстерність з акторським уміннями.

Родом з Чернівців і одна з її учительок Беатріче Суттер-Котляр (1883–1935), яка після Першої світової війни підкорила своїм надзвичайним лірико-драматичним сопрано увесь німецькомовний простір. Упродовж усього життя вона відмовлялася записати свій голос, тому ми так і не зможемо його почути. Велике значення для історії музики має той факт, що Беатріче приділяла особливу увагу сучасним композиторам. Так, 11 червня 1924 року у Франкфурті вона уперше публічно виконала під керівництвом Германа Шерхена три сцени з опери Альбана Берґа «Воццек», прем’єра якої відбулася лише за рік після виступу.

Частка чернівецьких виконавців в історії опери не обмежується лише Йозефом Шмідтом (1904–1942), проте не можна не згадати і цю визначну мистецьку особистість. Він прибув у Чернівці у десятилітньому віці, з храмового хору перейшов у міський театр, здобув світову славу, проте його життя обірвалося через серцевий напад у швейцарському пункті біженців, куди він потрапив, тікаючи від нацистів. Трагічна доля співака з Давиден повниться численними сентиментальними легендами, чому сприяли деякі неймовірно кічові фільми, які, проте, подарували Шмідтові широку популярність. Завдяки швейцарському публіцистові Альфреду Фасбінду, який звернув увагу на постать Йозефа Шмідта в Чернівецькому музеї діаспори, 1992 року вийшла у світ серйозна, якнайкраще укладений життєпис, який прояснив біографію цього співака.

Шмідт по праву належить до найвизначніших тенорів ХХ століття. Він володів характерним витонченим, злегка хриплим і відтак меланхолійним голосом, однаково темброво забарвленим по усьому діапазону, і надзвичайно легким на високих тонах. Звинувачення у тому, начебто він «співак лише з мікрофоном», абсолютно необґрунтоване – навпаки – його самородна техніка робила голос потужним у найтихішому piano, і він якнайкраще прозвучав у велетенському нью-йоркському Карнеґі-Хол. Він співав без жодного напруження, без зусиль брав високі позиції і залишався в цьому неперевершеним стилістом. Як виконавець оперних арій і пісень, він завойовував своїм елегантним фразуванням і витонченим інтонуванням. Він відмовлявся від будь-якого маньєризму – спів Шмідта завжди свідчив про чудовий смак. Це стосувалось навіть розважальної музики. Попри всю критику щодо змісту його фільмів, їхні пісні стали справжніми шлягерами свого часу («Зірка падає з неба», «Сьогодні найщасливіший день у моєму житті»). Хоча його акторські здібності не заслуговують особливої уваги, однак значення віртуозности Шмідта в історії вокального мистецтва важко переоцінити.

Варто також згадати про одну чернівецьку мисткиню, яка хоч і не належить до класичного музичного театру, проте однозначно заслуговує на шанобливу згадку – актрису Сорель Біркенталь (1912–1983), надзвичайну виконавицю пісень мовою їдиш, яка під сценічним ім’ям Сіді Таль виступала у Чернівцях, Яссах, Бухаресті і Кишиневі. Її амплуа було феноменальне, вона однаково блискуче виконувала і комедійні, і трагічні ролі. Записи її голосу збереглися донині, проте їх знайти не легше, аніж усім відому голку в сіні. Для шукачів її слідів і для поціновувачів раритету це завдання буде непростим.

Не таким відомими, як Йозеф Шмідт, є сьогодні його український колега Рудольф Ґерлах-Руснак (власне, Орест Руснак, 1895–1960) з Дубівців, який в 30-40-і роки належав до провідних тенорів німецької сцени. З металевим блиском свого голосу і осяйними високими тонами, він був ідеальним втіленням героїв Верді та Пуччіні, лише иноді переключаючись на Отавіо, Таміно, Димитрія у «Борисі Годунові» чи Поштаря. Після виступу Трубадура у 1936 році було повідомлено, що Рудольф Руснак був змушений п’ять разів виконувати стрету, а після закінчення опери захоплена публіка викликала співака і вшосте. Ґерлах-Руснак ніколи не забував про рідну Буковину, завжди включаючи пісні свого краю у програму виступів.

До найстарших особистостей европейського музичного життя належить композитор, піаніст, музикознавець і культурний діяч Роман Влад (* 1919). Початкову музичну освіту він здобув у музичній школі Чернівців і мав намір продовжити теоретичні студії в Антона Вебера у Відні, проте на заваді цьому стали політичні заворушення. Переїхавши до Італії, Роман Влад вивчав математику і продовжив музичні студії в Академії Св. Цецилії в Римі. Як піаніст він відвідував майстер-класи Альфредо Казелла, якому у 1972 році присвятив свій твір «Ego autem» (для баритона і органу). 1942 року йому було вручено премію Ґеорга Енеску для румунських композиторів за «Sinfonietta».

Влад викладав композицію в університеті Перуджі, був художнім керівником Accademia Filharmonica Romana, Maggio Musicale Fiorentino, Teatro Communale Firenze, як і Міланської Scala і Симфонічного радіоокестру у Турині, Президентом міжнародної спілки авторів і композиторів (ISCM).

Як композитора його слід віднести до помірного модерну, зазначаючи водночас тісний зв’язок з традиційністю. Він експериментував з новими формами послідовної, електронної та алеаторної техніки. Серед інших творів, він поклав на музику тексти Мікеланджело, Джона Паульза і Райнера Марія Рільке (Сонет Орфея). Він творив музику до кінофільмів, камерну музику, сольні та оркестрові твори, кантати, балет і опери. Як публіцист він виявив свій талант у працях про Ігоря Стравінського і Луіджі Далляпікола, як і про послідовну композиторську техніку («Додекафонічна музика»). Свою старість він провів у Римі.

У день народження Влада, 29-го грудня, рівно через 10 років (1929) народилася ще одна, теж всебічно обдарована особистість – Йозеф Мойсейович Ельґісер. Син єврейського столяра з околиць Чернівців, вже у віці шести з половиною років він дає свій перший публічний концерт у Садаґурі. До 1940 року він відвідує там школу, поки не вибухнула війна і наступили погроми. Особливою є історія про те, як збірка Бетховена, яку Йозеф випадково мав при собі, привернула увагу офіцера СС, що допомогло музиканту пережити концтабір. 1944 р. він повернувся з радянськими військами до Садаґури.

1948 року Йозефа зарахували до медичного інституту у Чернівцях; окрім того, він навчався по класу фортепіано. З 1955 р. декілька років працював хірургом. Проте музика його не полишала і вже 1960 року Ельґісер розпочав заочне п’ятирічне навчання у Київській консерваторії, водночас викладаючи гру на фортепіано і музичну теорію у Чернівецькому музичному училищі, де виховав не менше 90 піаністів. 1962 року він відвідував перші фортепіанні курси імені М. Лисенка у Києві, які закінчив з дипломом. Під його авторством вийшли три підручники: «Музична психологія», «Історія фортепіанного стилю» і «Професійні хвороби музикантів».

Його концертна діяльність обмежувалась спершу концертними залами Східної Европи. Після європейського політичного перелому на нього звернули увагу культурні менеджери західних країн і запросили з концертами у Відень, Венецію, Валетту та в австрійське фестивальне містечко Оссіях. 1999 року Ельґісера нагороджено Золотою медаллю Юнеско і почесним званням «Золоте ім’я світової культури» за свою концертну діяльність і за феноменальну пам’ять, адже усі твори він грав напам’ять.

Ельґісер є автором понад 200 фортепіанних, інструментальних та органних творів, близько 80 пісень. Він досліджує історію музики своєї батьківщини, збирає і опрацьовує народні пісні і вперше видав багатотомне видання творів буковинських композиторів 1848–2000 рр. Його ім’я викарбуване на Чернівецькій алеї зірок у невеликому парку перед театром.

На одному з будинків в на вул. Маяковського уважному перехожому впадає у вічі портрет. На ньому зображений молодий чоловік, чиє ім’я може викликати дуже неоднозначну реакцію: західній людині він абсолютно чужий, а в Україні він здобув майже культове визнання: Володимир Івасюк (1949–1979), автор «Червоної рути».

Не лише припущення про вбивство співака агентами КГБ відрізняє мешканців Заходу і Сходу, але й саме сприйняття його музики. Знаменита пісня Івасюка стала справжнім ключем до іншого, омріяного світу. Вона лунала не тільки по всій Україні, а й просочувалася у найвіддаленіші куточки Совєтського Союзу і поширювала послання переваги почуттів над диктатом. Західне суспільство не менше потребувало емоційної щирости, проте його мова була зовсім інша. У той час, коли Івасюк у своїх мелодійних піснях оспівував пригноблену людськість, у демократичний Европі вже звучали зухвалі пісні Бітлз і дикі ритми Ролінґ Стоунз. Тому західний гість сприймає пісні Івасюка дещо розгублено: вони видаються примітивними і посередніми, адже він не пережив цього почуття пригнобленості життя.

Власне тому характерними є протилежні шляхи, які прокладало чи мусило прокладати післявоєнне покоління в обох частинах Европи з абсолютно різним баченням світу. Івасюк спочатку став знаковою фігурою, а згодом символічною постаттю українського національного відродження, а його пісня – гімном, на сурми якого у 1989 року в Чернівцях на фестиваль «Червона рута» зібралися музиканти і співаки з цілої України і вперше наважилися винести український національний прапор. Сентиментальному бардові вдалося скромною піснею про любов заглушити потужну номенклатуру. За цю перемогу він заплатив життям, проте залишається особливим дарунком міста Чернівці підкореному тоталітарним марксизмом світові.

Серед сучасних музикантів, пов’язаних з регіональною музичною традицією Чернівців, варто виділити два колективи. Це оркестр під керівництвом Лева Фельдмана і названий його ім’ям, який поєднує єврейський клезмер і музичну спадщину інших націй, століттями осілих у Буковині, що надає йому особливого звучання. Оркестр Фельдмана озвучує повну музичну палітру – серйозність, жарт і біль у багатоголосних варіаціях. Його музика підсумовує весь позитивний досвід культурних схрещень і тим самим стає типово чернівецькою. Інший колектив розташувався у підвальному приміщенні по вулиці Омеляна Поповича, а саме – театр «Голос». Юні співаки і танцюристи надають перевагу поезії, змішанню звуків, форми, руху, слова і кольору. Чітко окресленими образами актори повертають нас в архаїчні часи та звичаї, відтворюють незмінний цикл життя від першопричини формування суспільства до близького сучасності християнського розуміння культури. Сама ж концепція відповідає топографічним показникам: росту Буковини з молдавського заболоченого краю до середньоевропейського культурного ландшафту. «Голос» творить особливу естетику, енергійну хореографію і звучання.

Розглядаючи Чернівці в музичному аспекті, неможливо скласти однозначну картину, це різнокольорова мозаїка, остання грань якої приводить нас знову до літератури. Чернівецька поезія завжди викликала інтерес сучасних композиторів, передусім криптові вірші Пауля Целана стали для багатьох справжнім джерелом натхнення. Природно, що часто це не входить в репертуари, що поезія Целана потребує відповідної мови звучання, яку неможливо виразити традиційним способом. Тож музика твориться в широкій площині між експериментальним звучанням та авангардом. Одна лише «Фуга смерти», яка формально найбільш близька класичній баладі, має дев’ять відомих озвучень. Вірші Пауля Целана виконують такі сучасні визнані майстри, як Рене Ляйбовіч, Міхаель Німан, Аріберт Райман, Вольфґанґ Рім і Петер Ружічка. Останній з них навіть вивів Целана на сцену як оперну фігуру (прем’єра 2001 року в Дрездені), приділяючи увагу не біографічній хронології, а послідовності станів свідомости і ключовим моментам. А спільно написаний чотирнадцятьма композиторами на замовлення штуттґардської Академії Баха «Реквієм примирення», присвячений 50-ій річниці закінчення війни, починається словами Пауля Целана в озвученні італійського корифея Лучіано Беріо. Міждисциплінарна полеміка щодо його складної герметичної поезії лише починається, тож можна очікувати захопливих моментів перетворення.

Метафорично значно доступніша, ніж Целан, Роза Ауслєндер також з’являється у музичних творах, при цьому не дивно, що до її творчості звертається особливо багато композиторів. Неймовірною популярністю користується сьогодні поетичний спадок трагічно загиблої в нацистських таборах юної чернівчанки Зельми Меєрбаум-Айзінґер, двоюрідної сестри Пауля Целана, на яку публіка звернула увагу лише за шістдесят років після її смерті. Її зворушлива любовна лірика западає в душу і вимагає озвучення. Тут не йдеться ні про академічну композиторську техніку, ні про філософське осяяння – це стан закоханої душі поза часом, яка перебуває в пошуку музичного вираження. Її поезію озвучували Райнгард Мей, Уте Лємпер, Ксав’єр Найдо, Герберт Ґронмайєр, Давід Кляйн, World-квінтет, Жасмін Табатабай та Івон Каттерфільд; вони відкрили імені славетної чернівчанки концертні зали та подарували любов нового, молодого покоління.

Скрипковий майстер Володимир Солоджук, який народився у чернівецьких батьків у сибірському засланні, виробляє нині в Чернівцях інструменти, які звучать по всьому світу. Це також своєрідне музичне послання. І робить він це з усвідомленням довгої і гордої традиції: сам Антоніо Страдіварі і його цех в Кремоні використовували карпатську деревину, майстрували інструменти із загартованих холодним північним вітром буковинських ялин.

І що б у Чернівцях, у цьому місті зустрічі, не казали, думали чи творили – у всьому криється мелодія.

Переклала Оксана Стойчук